Світлана Целуйко – одна з волонтерок Гуманітарного штабу Трускавецької міської ради. Професійна кравчиня відразу знайшла себе у волонтерському русі – з 26 лютого до сьогоднішнього дня (і допоки перебуватиме в Трускавці) вона спільно з іншими трудиться в Художньому музеї Михайла Біласа. З-під її рук виходять чоловічі футболки, балаклави, аптечні сумки та інші речі з тканин, які передаються нашим захисникам.
Спілкуємося з п. Світланою за роботою. На хвильку вона покидає оверлок, і розповідає як потрапила в колектив однодумців-волонтерів.
– Я з Білої Церкви, але завжди дуже сильно любила Трускавець. Я тут відпочивала 5 разів, і для мене це найромантичніше, найзеленіше місто, куди хочеться повертатися. Гуляючи вулицями Трускавця, я завжди казала собі: «От якби мені тут жити і тут мати свою швейну майстерню!». І тут 24 лютого, початок війни, і я переїжджаю сюди…
А вже 26 лютого я прийшла в музей. Через знайомих довідалася де у Трускавці шиють, і потрапила до музею.
Починали ми шити балаклави зі старих спортивних штанів. А зараз приїжджають рулони тканин. Ми вже пошили більше семи тисяч балаклав, дуже багато футболок, напевно більше тисячі.
– Ви кравчиня за фахом?
– Так, у мене маленька майстерня в Білій Церкві, котра чекає мене. Але тут я зустріла таких людей, котрі змінили мій світогляд, і я зараз поки що не хочу повертатися в Білу Церкву. Хочу за кордон, щоб там ще чогось навчитися, а потім повернутися сюди, організувати швейний цех за зразком тих, які є в Європі.
Окрім того вважаю, що будучи в тій же Польщі зможу допомагати ще більше: берці шукати, тканину сюди передавати. Та й психологію свою хочу трішки змінити: раніше я жила виключно у світі своєї майстерні, а тепер розумію, що треба якось по-іншому.
Хоча Біла Церква – це центральна Україна, проте в нас таких патріотів як тут у Трускавці набагато менше. Коли ми сюди приїхали, то розпочали таку «гру» «Я вивчаю українську мову». Якщо я говорю якесь російське слово чи запозичення, то мені всі кажуть яке слово я повинна говорити, і я правильно реагую. Навіть якщо хтось з місцевих вживає якесь російське слово, то всі хором його виправляють.
– Як можете охарактеризувати ці 4 місяці війни особисто для Вас: як суцільний стрес, як випробування, втечу від реальності чи щось інше?
– Якби я сюди не потрапила, то це точно був би суцільний стрес. А так це суцільна праця. Перші два місяці ми дуже напружено працювали, не спали ночами. Зараз механізм не просто запущений, а налагоджений, ми знаємо звідки їдуть рулони, якої тканини, коли прибудуть, знаємо хто шиє, що шиє і так далі.
Як не парадоксально це звучить, але хоча зараз війна, та мені здається, що я потрапила до раю, наскільки тут, в музеї, всі люди однодумці. Якщо є якесь питання, яке ти не можеш вирішити, то місцеві зразу підхоплюють, і питання вирішується миттєво.
Особисто я багато чого познаходила для Білої Церкви, для наших військових: матраци, спальники, ліки, навіть рації знайшли.
Це все з допомогою місцевих, з допомогою волонтерів, у тому числі з IT-компаній, котрі приїхали до Трускавця. І коли мені кажуть «дякую», то я відповідаю: «це просто Бог мене привів до людей, я в них взяла і вам просто переправила».
А ще тут в музеї така неповторна позитивна аура, що її неможливо описати, її можна тільки відчути.
– У трускавецькому колективі Ваших однодумців кого все-таки більше: місцевих чи біженців?
– Ви знаєте, в нас було десь 50 на 50. Окрім мене є й інші люди, котрі вже більше трьох місяців тут. Щоправда, зараз частина виїхала… Коли хтось від`їжджає, то тут у нас цілуються, обнімаються, потім зідзвонюємося, адже всі ми стали дуже рідними. От як я поїду в Білу Церкву, то реально не знаю, як я зможу там бути без них…
А душа нашого товариства – це Оленка Білас-Березова, директорка музею.
Наш колектив сформувався протягом перших двох-трьох тижнів війни. Коли я вперше прийшла до музею, то тут на першому поверсі було десь чоловік сорок. Тоді були страшні бої, а в нас у кожного була непроста ситуація, у тому числі психологічна В мене, наприклад, сестра в Бучі була. І ми всі разом, сорок чоловік, молилися на першому поверсі. І сестра зателефонувала до мене й розповідає, що в неї було таке відчуття, що її просто наче перенесли з місця на місце, з Бучі в безпечну локацію. Розумом, логікою це не пояснити…
– Є різні прогнози щодо термінів та сценаріїв закінчення війни. А що Ви думаєте з цього приводу?
– Ми відвоюємо все, що наше – і південну Україну, і Донбас, і Крим. Я про це казала з першого дня, і зараз так само в цьому впевнена.
Так, були серед моїх знайомих такі, які впадали в істерику, що, мовляв, нас захоплять, розбомблять, а я їм відповідала: «Я в такому місці живу і з такими людьми!!! Якби ви бачили, як вони працюють, то у вас би навіть думок таких не було!» Це моє щастя, що я потрапила до таких людей.
Депресія в тих, хто нічим не займається – це страшна штука. Добре, якщо ти кожен день працюєш, і тут всі такі. Наскільки ми всі віримо, що все буде добре, що по-іншому просто бути не може. Підтримуємо одна одну, плачемо разом, радіємо разом. Емоції в нас однакові на всіх.
Прийшли сюди хлопчики-солдати, а вони такі як наші діти. Ми їх одягли, вони вийшли, а ми всі хвилин з 15 ходимо і плачемо. А потім беремо себе в руки і починаємо працювати. Або коли новини страшні, то сіли, поплакали, потім одна одну заспокоїли, взяли себе в руки і гайда знову до роботи, пішли шити.
Ми – як великий мурашник, кожен щось робить, волонтери-чоловіки вантажать, привозять, відвозять… Ми дуже сильно здружилися і між собою, і з волонтерами з Гуманітарного штабу, які працюють на інших локаціях.
– Яким бачите своє повернення до мирного життя в післявоєнний період?
– Конкретна моя мрія – це зробити цех з новітніми технологіями, з європейським поглядом. Я його бачу, вірніше, я й раніше його бачила у своїй голові, візуалізовувала свою мрію, але чомусь боялася приступити до реалізації. А тепер я готова.
В нас тут на пустому місці, де не було зовсім нічого, лише дві кімнати, ми зробили фактично фабрику. Є розкрійна кімната і є цех. Тож якщо в нас не було нічого професійного, а ми змогли організувати роботу і зробили стільки всього, то чому я не зможу це зробити зі своїми машинами і з професійними шлеями?
– Яке Ваше побажання всім українцям – тим, хто в паніці, істериці, зневірі, хто не впевнений у завтрашньому дні?
– Працюйте! Шукайте волонтерські групи! Якщо працюєте на роботі, то здавайте гроші на ЗСУ!
Скільки різних робіт є, знайдіть собі те, що можете робити і що буде корисним. Не вмієте шити – плетіть сітки. Не вмієте плести сітки – чистьте картоплю, вареники ліпіть. Скільки всілякої роботи є – потрібно просто бажання мати.
Коли я приїхала до Трускавця, то відразу ж сконтактувалася зі своїм лікарем, в якого я раніше лікувалася під час перебування на курорті, і написала йому в месенджер: «Я тут. Куди йти? Бо не знаходжу собі місця». І він мені сказав куди йти, скерував до волонтерів. Дякуючи йому, я потрапила сюди, до музею.
І ви щось робіть, знаходьте собі щось, щоб потім після війни ви себе не картали, що марно просиділи, згаяли час і нічим не допомогли. То щоб потім вас совість не мучила, працюйте і наближайте перемогу України кожен на своєму місці, хто як може і хто чим може.