Софія Левицька – українка з Поділля, котра стала справжньою француженкою, своєю в Луврі і в середовищі французьких художників. Постаті цієї забутої художниці був присвячений мистецький кіновечір, котрий пройшов 4 серпня в Художньому музеї Михайла Біласа.
Директорка музею, ведуча вечора Олена Білас-Березова найперше розповіла про особисту життєву трагедію мисткині та про її цікавий і непересічний творчий шлях від Поділля до Парижа. Одружившись з пияком-лікарем, народивши розумову відсталу доньку, Софія Левицька змогла зберегти мужність духу і почала влаштовувати своє життя у Франції. Навчаючись у видатних художників того часу, вона змогла сягнути визначних висот. В Україні вона популяризувала Францію та мистецтво, а у Франції – Україну, чим дещо порушила традиції індивідуалізму українських митців-емігрантів в цій країні. Зокрема, вона самотужки переклала на французьку мову та художньо оформила «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» Миколи Гоголя (вийшла в 1921 році).
Фільм, котрий був представлений увазі трускавецької публіки, поглибив розповідь Олени Білас-Березової про Софію Левицьку. Соня відвідувала у Києві мистецьку студію Сергія Світославського, а з 1905 року в Парижі практикується в мистецькій елітній школі Еколь де Бoз-Aр. Її успіхи в навчанні були настільки значними, що вже через рік її допускають робити копії з картин у Луврі. У цей період її захоплюють твори Делакруа, Фрагонара і Пюві де Шавана. Під час навчання познайомилася з художником початківцем Жаном Маршаном, приязні стосунки з яким переросли в кохання і спільне життя впродовж подальших двадцяти років. Твори Левицької знаходять схвальні відгуки у столиці Франції, зокрема критик і прихильник модерного мистецтва, французький поет Гійом Аполінер дуже позитивно оцінив її «Білого однорога у райському саду». У 1913 році Софія Левицька організовує свою першу персональну виставку в галереї Б. Вайль. У передмові до каталогу цієї імпрези Шарль Мальпель писав: «З творів Соні Левицької пробивається дуже тонка поезія, яка виходить із спокійного мистецтва. А все ж таки цього митця вважають за одного з найсміливіших під сучасну пору… Мистецтво пані Левицької є дуже гарне й дуже безпосереднє».
До середини 1920-х років кожного літа Левицька виїздила на південь Франції, де малювала провансальські краєвиди і портрети. Поруч із малярством чимало уваги присвячує графіці. Самобутній графічний модерн Софії Левицької у Франції був тісно пов’язаний із традиціями українського народного мистецтва.
20 вересня 1937 року Софія Левицька закінчує свій земний шлях. Смерть Софії зворушила її французьких приятелів. Один із них, поет Еміль Бернар навіть написав вірша на її смерть, в якому є рядок: «Вона була такою рідкістю на землі».
Французи вирішили упорядкувати її творчу спадщину і задля цього навіть створили товариство «Приятелі Софії Левицької», до якого увійшло чимало знаних французьких митців. У травні-червні 1938 року в галереї Самбона відбулася виставка творів Софії, на якій були представлені невеликі полотна й акварелі, які репрезентували спогади художниці про Україну: квіти, селян, танці та портрети.
Ім’я Софії Левицької назавжди увійшло в історію французької графіки XX століття. В українських музеях та приватних колекціях творів художниці майже нема, у Франції збереглися лише поодинокі графічні та олійні твори Софії Левицької.
