Невдовзі Великдень — свято Воскресіння Христового, коли увесь християнський світ з надією йде назустріч Воскреслому Спасителеві, сповнений молитви, покаяння і пошуку духовного оновлення. У цей час серця багатьох прагнуть тиші, примирення, зцілення. Одним зі шляхів до глибшого зв’язку з Богом є проща — подорож до святого місця, що дарує душевний мир і віру в силу світла попри темряву втрат.
Такий шлях обрали родини загиблих та зниклих безвісти військових нашої громади — підопічні Трускавецького міського центру соціальних служб. Паломництво до духовної святині — села Страдч — було організоване під керівництвом директорки Центру, депутатки Трускавецької міської ради Надії Онаць. Відтак прочани вирушили до місця де знаходиться Храм Успення Пресвятої Богородиці, чудотворна ікона, печери XI століття, Хресна дорога, якій ще до війни Папа Пій XI надав відпусти – прощення дочасних кар за гріхи. Страдч — це не просто географічна точка, а місце, просякнуте мученицькою кров’ю, молитвою і пам’яттю.
Цей шлях набуває особливого змісту, коли йдеш ним із болем втрати. Символічно, що саме сюди — де колись загинули монахи та святі новомученики УГКЦ — приїхали ті, хто втратив своїх синів, чоловіків, братів. Адже Герої, яких вони оплакують, теж пожертвували своїм життям — заради ближніх, заради України.
Духовна проща була наповнена молитвою і спокоєм. Паломників супроводжував отець Василь Нестер із церкви Пророка Іллі м. Трускавець. Перед Божественною Літургією віряни приступили до Сповіді. Після молитви в церкві — пройшли Хресну Дорогу, що має статус Єрусалимської. Біля кожної стації — сльози, щирі слова до Бога, прохання про упокоєння душ загиблих Захисників. Особливо, напередодні Великодня, біль втрати загострюється. Материнське серце знову й знову стискається: більше ніколи син не сяде за святковий стіл, не промовить “Отче наш”… Та в Страдчі цей біль набуває іншого звучання — його огортає молитва і надія. Родини просять для своїх Героїв Царства Небесного, просять прощення, просять сили жити далі. І віра в те, що їхні воїни вже з Господом, додає сили.
Проща завершилась відвідинами стародавніх печер, у яких колись жили монахи. Це була не просто екскурсія — це був ще один крок до внутрішнього миру, до прийняття і духовного єднання з тими, кого вже нема поруч фізично, але хто живе у пам’яті.
Сьогодні, коли війна щодня забирає найдорожчих, духовна підтримка — це не розкіш, а необхідність. Турбота про родини загиблих — святий обов’язок кожного з нас. І саме такі ініціативи, як ця проща, показують: ми не забуваємо, ми поруч, ми вдячні. Кожна сльоза матері чи дитини — це не лише особистий біль, це частинка загальнонаціональної втрати. Але водночас — і частинка сили. Бо народ, який здатен гідно вшановувати своїх полеглих, — непереможний. Прощі, як ця, єднають. Тут самотність відходить, а біль народжує нову надію. Тут любов перемагає смерть. І саме в цьому — справжнє воскресіння.
