Михайло Юркович Петрів народився у селі Зимівки 12 листопада 1934 року. Тож своє справжнє 90-ліття він відзначив ще місяць тому, у широкому колі великої та дружньої родини. Адже виховав з дружиною Анною, котру Господь забрав чверть століття тому, сина та доньку, дочекався онуків та правнуків, якими пишається, які його люблять та допомагають, бережуть як зіницю ока.
Але по документах свій День народження пан Михайло відзначає сьогодні, 12 грудня, і перша виплата йому як довгожителю від Трускавецької міської територіальної громади приходить саме у грудні. Тож сьогодні і прийшов привітати високоповажного ювіляра, справжнього зимівецького господаря міський голова Андрій Кульчинський.
Михайло Петрів дуже любить рідні Зимівки, в яких прожив все своє життя. Ще й досі він тримає худобу (три корови), тільки цього літа продав коні, але думає з весни купити нових. Бо тут без коней ніяк. А ще тримає пасіку, і мед з цієї недоторканної екологічно чистої частини Карпатського Передгір`я смачнющий і надзвичайно корисний.
Все життя пан Михайло трудився і трудиться не покладаючи рук, і Бог обдарував його довгими роками життя, міцним здоров`ям, а ще прекрасною пам`яттю. Так, довжелезний вірш «Панько Чмир мандрує», надрукований у календарі «Золотий колос» в 1939 році, пан Михайло пам’ятає і без зупинки рецитує й досі. Він радо приймає гостей і з нетерпінням очікує на приїзд рідних зі Львова, Сколього та інших міст. А ще мріє, що в Зимівках знову колись буде людно, гамірно, що побачить як це невеличке село здобуде славу курорту. Адже тут є цілюща криниця, котра повертає людям зір, або принаймні покращує його.
Пан Михайло Петрів дочекався великого концерту в Зимівках, котрий проходив влітку цього року на його полі з ініціативи Трускавецького інформаційно-курортного центру. Спілкуючись з міським головою Андрієм Кульчинським та близьким сусідом Ігорем Горічком, депутатом кількох скликань Трускавецької міської ради та батьком священика, пан Михайло не приховує задоволення з того факту, що відновилася історична справедливість і Зимівки повернулися в лоно Дрогобиччини, а саме до складу Трускавецької територіальної громади.
Біля обійстя родини Петрівих мало рівного поля – самі круті гори, урвища, схили. Але йому, 90-літньому, тут, посеред гір та дебрів, добре, мило та приємно. Адже тут він народився, виріс, змужнів. Тут його рідна земля, мала батьківщина, тут він прожив своє життя і ще й зараз міцно тримає в своїх руках немаленьку господарку. Він дякує Богові, що сподобив його побачити незалежну Україну, поблагословити дітей, онуків та правнуків, і ще молить Всевишнього, щоб зміг побачити Українську Перемогу та відсвяткувати наступний ювілей при доброму здоров`ї.
Ми ж тішимося з того, що в нашій громаді є такі життєлюбні, розумні та Богом благословенні довгожителі, як пан Михайло Петрів, котрі і самі собі раду дають, і іншим допоможуть, хоча б добрими порадами та багатющим житейським досвідом.
Тож у простій дерев`яній хатині пана Михайла сьогодні знову звучало урочисте «Многая і благая літа», як і місяць тому. А він серйозно подумує над тим, чи не виправити йому в документах дату свого народження з помилкової на справжню, з 12.12 на 12.11.
Тож ще раз вітаємо Вас, пане Михайле, з ювілеєм, та бажаємо всіляких гараздів!
***
А на прохання пана Михайла публікуємо вірш «Панько Чмир мандрує» з календаря альманаху «Золотий колос» (1939 р.).
Так мені усе обридло,
Так життя все остогидло,
Що рішився я, як стій,
Взяти палицю грабову,
Торбу хліба на дорогу
І лишити смітник свій.
Жінку, хату і дитину,
Пса, корову і конину,
Зібраний в коморі хліб,
Всі покинути надії,
Сподівання й свої мрії
І піти в далекий світ.
Так одного дня рішився,
Я попоїв, положився,
Щоб набрати трохи сил.
Іще добре не здрімався,
Аж тут нагло хтось озвався:
– Добрий вечір, Паньку Чмир!.
– Добрий вечір, – кажу, – брате,
Але хочу поспитати,
Хто ти будеш, звідки й що?
– Не питай, лише збирайся,
І в дорогу одягайся,
Я Проклятий є Марко.
Разом підемо в дорогу,
Разом труд і невигоду
Будемо зносити ми.
Я тобі весь світ покажу,
Все розкрию, все розкажу,
Щоб чогось навчився ти.
Взяв я торбу, кіл у руки,
Й через гори, через ріки
Поманджали ми у світ.
Як ми йшли – це я не знаю,
І куди – не пам’ятаю,
Скільки сіл минали й міст.
Та раненько якось сонце
Засвітило крізь віконце,
Білих хмар на небесах,
Ми ввійшли в велике місто,
Де скажений рух і тісно,
А давив неначе страх.
– Бачиш, – мій товариш каже, –
Тут не те життя, що наше,
Тут усеньки-все бурлить.
Тут нема коли думати,
Що життя набридло, брате,
Десь у праці – одна мить.
Отакий то штудеранський
Край і город цей германський,
Бо то в німців ми були.
Так по місті ми блукали,
Але німці нас пізнали,
Запросили на обід.
Там ми мали гарні речі,
З`їли хліба щось пів печі,
Пили пиво, потім мід,
А коли ми вже поїли
І на «ти» були зі всіми,
Далі з Ґерінґом самим.
Попрощали господарів
І набравши повно дарів
В дальшу путь оба пішли.
Йшли ми нічку, йшли ми днину,
А зайшли в таку країну,
Де лиш кожний чоловік
По-французьки тільки знає,
Все говорить, все співає
Цілий день і цілий рік.
Париж їхня є столиця,
Місто наче молодиця,
Наче писанка яка.
Лиш один фанфан панує
В них вже років щось зо два.
До Іспанії, а тамки
Літаки, гармати, танки
Завели кривавий герць,
Ми на захід повернули,
В Португалію прибули,
Там Європі вже кінець.
Перед нами синє море,
А за морем срібні гори –
Ну куди ж бо нам тепер?
Сіли ми на кораблище,
Море грає, вітер свище,
Що я мало не умер.
Десять днів нас колисало,
Але звикли ми помалу,
Врешті бачили Нью-Йорк.
Там то чуда, там то дива,
Хмародери – Божа сила,
Дні звернули чи то чорт.
Десь у хмарах аж сягають,
А поверхів сотні мають,
Вулиці в землі, вгорі,
На дахах городи, парки –
Чисто рай то на землі.
В Америці довго ми не були,
До Японії прибули,
Віз нас експрес «Пацифікс»,
Далі йшли ми вже лісами,
Непролазними дебрями,
То була страшна Сибір.
Там стогнали міліони,
Що їх гриз червоний звір.
Лиш скінчив Марко Проклятий,
Дав приказ собі стріляти,
Сальва грянула грімка,
Я на землю повалився,
Та й від того пробудився,
Се був прикрий сон-мара.
Далі я перехрестився,
Пану Богу помолився
І під сценкою стояв.
Марко збоку підсміхався,
Хоч те саме сподівався,
А потім мені сказав:
– Треба було, Паньку-брате,
Свою хату пильнувати,
А не йти в чужі світи.
Бачив добре ти усюди,
Як працюють добрі люди
Там, де Бог їм призначив.
Кожний, хто в добрі, панує,
Чи то, може, і бідує, –
Не втікає з рідних нив.
Але руки прикладає,
Нивку-батьку обробляє
І працює, доки жив.
Так і ти працюй, небоже,
Праця лихо переможе,
Щастя дасть і грошей пуд.
І тепер до нині грядка,
Твого поля бідна хатка
Буде Нью-Йорк – Голівуд!