Указом Президента України від 17-го листопада 2000-го року № 1245/2000 з метою всенародного вшанування пам’яті синів і дочок українського народу, полеглих під час Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 років, їх подвигу та жертовності, Україна встановила День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні.
Щороку 22 червня український народ вшановує світлу пам’ять мільйонів земляків, життя яких обірвала Друга світова війна.
22-е червня 1941-го року, 4:00 ранку, мить …, і шквал крові, болю і смерті. Він тривав кілька довгих років, одних із самих довгих років в житті тих, кому вдалося пережити весь цей жах на нашій землі. А багатьом не вдалося. Не судилось пережити цю мить, адже це тільки мить у тисячолітній історії всього нашого людства. Горем і болем ця мить увірвалась в кожну українську домівку, кривавою лінією пройшла через кожне серце, кожну долю.
Друга світова війна – найкривавіший глобальний конфлікт, у ході якого загинуло, за різними оцінками, від 50 до 85 мільйонів людей. Упродовж 21 місяця цієї війни СРСР та Третій Рейх виступали як союзники, а від 22.06.1941р. вступили у військову конфронтацію, що увійшла в історію як німецько-радянська, або, у радянській історіографії, Велика Вітчизняна війна 1941–1945 років.
Для України Друга світова війна – національна трагедія, під час якої українська земля понесла надзвичайні втрати.Загалом – це 8-10 млн. осіб. Матеріальні збитки становили 285 млрд. тогочасних рублів. Внаслідок бойових дій постраждало понад 700 міст та містечок, 28 тис. сіл. За кілька місяців бойових дій територія України була повністю завойована. Мільйони людей опинилися в окупації. У зруйнованих війною селах, містах і містечках залишалися матері, дружини з малими дітьми, переважна більшість яких незабаром ставали вдовами, а діти – сиротами. На них чекали тяжкі випробування повоєнних років.
Сьогодні вже мало залишилося в живих тих, хто зі зброєю в руках захищав тоді нашу країну. З кожним роком їх невблаганно стає все менше і менше.
Імена всіх визволителів назвати не можна, однак ми вклоняємося їхньому подвигу, вони назавжди залишаться в історії рідного краю. Головне, щоб про них пам’ятали, бо саме ця пам’ять передається із покоління в покоління, не даючи померкнути славі тих героїчних подій. Про вознесенців – визволителів пишуть книги та пісні, розказують легенди, їм присвячують кінострічки. На їх честь названо багато вулиць нашого міста.
Безсмертному подвигу, ратній звитязі рядових бійців і командирів, партизанів і підпільників, відомих воєначальників, учасників Руху Опору за межами Батьківщини, усім тим, хто в червні 1941 року піднявся на священний бій з фашистами, а також тим, хто кував перемогу в тилу, працюючи на заводах і фабриках, у наукових установах, на ланах і фермах, хто не скорився і загинув у концентраційних таборах.
Ми пам’ятаємо. Ми сумуємо. Будемо свято передавати цю пам’ять іншим поколінням. Але чи є надія уникнути повторення подібного віроломства і насильства по відношенню до нас і наших дітей?
Саме сьогодні, потерпаючи від кривавої військової агресії на сході країни, ми особливо гостро усвідомлюємо ціну свободи, миру та безпеки. Кращі сини і доньки українського народу знову, зі зброєю в руках, захищають наші кордони, нашу свободу, наш власний демократичний вибір.