Оксана Різняк

Оксана Різняк


Народилася Оксана в Трускавці у родині Олекси Різняка і Наталі Гусяк, доньки колишнього сільського війта, 4 квітня 1926 року. Дитинство своє згадує з приємністю – лад і спокій жили в хаті. Батько, довговусий Олекса, садив малу Оксанку на коліна, пестив, а старша сестра Нуся -вихованка Дрогобицької гімназії Сестер Василіанок – читала сімейству “Кобзар” Шевченка, твори Франка, “Останні орли” Старицького. Батьки жили з праці рук: вирощували городину, мали прекрасний сад. Селянин, – каже моя співрозмовниця, – представник найкращого прошарку суспільства, у нього міцне духовне осердя, він будував місто і давав розум для міста.

Селянин завжди був авторитетом, у громадських організаціях, як-от: “Січ”, – всі були рівні: чи ти селянська дочка, чи дружина інженера, чи їмость. Ходили в мазепинках, співали у церковному і світському хорах, займалися спортом (пані Оксана згадує, як легко сідала на шпагат, робила місток), словом, загартуванню тіла й духа надавали особливого значення.

У 1943 році Оксана Різняк стає членом Організації українських націоналістів, займається розповсюдженням націоналістичної літератури в Меденицькому районі. Важкою була доля зв’язкових: скажуть “треба” – і їхатиме у визначене місце, дарма що дощ чи сніг, скажуть “сьогодні” – йтиме польовими дорогами багато кілометрів. І хай там небезпека, і хай чатує ворог -зв’язкова знає свою священну місію.

Оксану арештували 26 серпня 1945 року в селі Ісаї, що на Турківщині. З цього часу бере початок її “хресна дорога”. Про тюрму пані Оксана розповідає якось навіть легко. Ніби й не було отих стражденних десять років. Наче й баланда, і шістсот грамів хліба, й важка праця на лісоповалі – це не жахливо несправедливе покарання для дев’ятнадцятирічної дівчини, яка понад усе на світі любила Бога і свою Батьківщину, а просто випробування, про яке знала і яке достойно витримала. Про катування на допитах, знущання з молодих дівчат, членкинь ОУН, перебування в карцері – бетонній коробці в людський зріст, зі стін якої на голову постійно тече вода, – розповідає з болем, але стримано, ніхто, каже, ніколи не бачив її сліз. Ридма заридала лише згодом, тоді, коли померла сестра Нуся, яка була їй і матір’ю, і порадницею, і вірною подругою. Заплакала, бо почулася зовсім самотньою, а на руках – трійко дітей.

Десять років тюрми – це десять літ голоду і десятиліття спілкування з видатними талановитими людьми. Голодним було й Різдво, коли вівсяна каша з граминкою жовтого цукру ставала смачною кутею, бо була благословенна найстаршою в бараці бранкою і освячена вірою кожного, хто споживав її на Свят-вечір. А духовною їжею були театралізовані вистави, які ставили на імпровізованій тюремній сцені. “Назар Стодоля” Тараса Шевченка – улюблена п’єса Оксани. Втілювала на сцені роль Гната і сама дивувалася: чому так часто саме їй дістаються чоловічі ролі? Любов до театру пронесла крізь усе життя. Згодом, працюючи прибиральницею в клубі села Фалиш на Стрийщині, пані Оксана активно долучалася до аматорських постановок, після проголошення незалежності України сама написала дві п’єси: одну – про свою родину, іншу – про голодомор 32-33 років. Вразила мене моя співрозмовниця прекрасним декламуванням, у вірші – Оксана Олексіївна читає напам’ять великі уривки – вкладає всю душу, тонко відчуває авторський задум. Десятирічне ув’язнення закінчилось, і Оксана повертається до рідного Трускавця, який негостинно зустрічає її з сестрою: у батьківській оселі – адміністративні будівлі дитячого санаторію, знайомі, огорнені липким страхом, навіть не вітаються. Доводиться молодому подружжю Дмитречків – Оксані, її чоловікові Володимиру та донечці Зені – оселитися у рідному селі глави сімейства. Там розпочинається тридцятирічне колгоспне рабство, де за працю отримувала сорок карбованців, яких аж ніяк не вистачало для сім’ї, що згодом поповнилася синами Романом та Дмитриком.

Пані Оксана всю себе присвятила своїм дітям. Вона може годинами розповідати про успіхи донечки Зені, яка чудово знає математику і фізику, про спортивні досягнення Романа, чесно зароблену стипендію Дмитрика. І туга чується в голосі: так хотіла стати вчителем, відчувала в собі хист до цього, читала праці Сухомлинського та Макаренка. Шанує вчительську працю, важка, каже, ця робота. 

Проте вважає вчителем лише того, хто працює за покликанням, не може згодитися з думкою окремих педагогів – “як платять, так працюємо”. Має свої педагогічні секрети: вчити дітей, даючи їм відчути радість успіху (часто “програвала” дітям у шахи), виховувати і словом, і ділом, посилено звертати увагу на середняків, бо вони потенційно успішні. Треба виховувати дітей у любові до природи: там багато можна почерпнути життєвої мудрості. “

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *